Головний архітектор Харкова: хто керує виглядом міста у 2026 році і чому ця посада вирішує більше, ніж фасади

Станом на вересень 2026 року головним архітектором Харкова є Антон Володимирович Коротовських. Він очолює Департамент містобудування та архітектури Харківської міської ради з 30 травня 2025 року за розпорядженням міського голови Ігоря Терехова від 29 травня. Формально посада звучить як «директор департаменту — головний архітектор міста»; саме ця зв’язка дає людині і адміністративний важіль, і право підпису на містобудівних умовах, обмеженнях і ключових погодженнях.

Посада не декоративна. У прифронтовому місті головний архітектор вирішує, де можна відновлювати житло, які висоти допустимі, як захищати пам’ятки після ударів і чи не перетворяться тимчасові рішення воєнного часу на постійну хаотичну забудову. Від нього залежить і щоденна паперова робота мешканця, і стратегія на десятиліття — новий генеральний план, укриття подвійного призначення, доля Барабашова, Салтівки й історичного центру.

Коротовських прийшов після майже двадцятирічної епохи Сергія Чечельницького та Тетяни Поліванової. Його призначили без відкритого конкурсу — під час воєнного стану це дозволено законом, але саме це рішення розкололо професійну спільноту. Нижче — хто він, що робить посада насправді, як змінювалися міські архітектори від 1837 року і що вже видно в роботі команди 2025–2026 років.

Хто зараз головний архітектор Харкова і звідки він прийшов

Антон Коротовських народився 19 квітня 1986 року в Намангані (Узбекистан). У 2010 році закінчив Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури за спеціальністю «Архітектура будівель і споруд». Це не «заїжджий варяг»: професійне становлення відбулося саме в харківській школі проєктування, яка історично сильна в конструкції, типовій житловій забудові та інженерній логіці кварталу.

Кар’єра складалася двома паралельними лініями — приватне проєктування і муніципальна служба. Він працював інженером-проєктувальником, очолював приватне архітектурне бюро, був головним спеціалістом у органах місцевого самоврядування. До обласного рівня пройшов Пісочинську селищну раду: там, на межі міста й приміської агломерації, добре видно, як Харків «виплескується» за адміністративну межу і як земельні рішення в передмісті потім б’ють по транспорті, школах і мережах самого міста.

З 2019 року (у частині джерел фігурує також 2020-й як рік формального статусу головного архітектора області) Коротовських очолював Департамент містобудування та архітектури Харківської обласної військової адміністрації. Це означало роботу не з одним історичним центром, а з десятками громад, зруйнованими селищами прикордоння, промисловими майданчиками і програмами відновлення після деокупації частини області у 2022 році. За моїм досвідом, саме обласний рівень загартовує чиновника інакше, ніж міський: там менше глянцю площ і більше питань «де поставити модульну школу, як не втратити кадастр, хто погодить відновлення зруйнованої лікарні».

29 травня 2025 року Ігор Терехов підписав розпорядження про призначення без конкурсного відбору — до дня призначення переможця конкурсу або до граничного строку після припинення чи скасування воєнного стану. Виконувати обов’язки Коротовських почав з 30 травня. На обласній посаді його змінив Геннадій Чекунов. Офіційний сайт міської ради і сторінка департаменту станом на 2026 рік підтверджують: директором департаменту — головним архітектором міста залишається Антон Коротовських, заступником головного архітектора — Дмитро Юрченко.

З декларацій, які цитували регіональні медіа після призначення, відомо про земельну ділянку 1000 квадратних метрів у Пісочині, придбану 2017 року, і недобудований будинок. Інша нерухомість у родині записана на дружину Альбіну Коротовських. Дохід за основним місцем роботи в обласному департаменті за 2024 рік становив майже 950 тисяч гривень. Перевірка за законом «Про очищення влади» заборон щодо нього не встановила. Це суха кадрова рамка. Далі важливіше інше: яку владу насправді має ця людина в зруйнованому й живому водночас місті.

Що насправді робить головний архітектор міста

Багато хто плутає головного архітектора з автором красивих фасадів або з «людиною, яка малює генплан олівцем». Насправді це керівник виконавчого органу ради. Департамент готує місцеві містобудівні програми, веде містобудівний кадастр і моніторинг, розробляє або супроводжує генеральний план та іншу документацію, видає містобудівні умови й обмеження, реєструє паспорти опорядження фасадів, видає будівельні паспорти забудови ділянки. Без цього пакета забудовник не стартує легально, а мешканець не захистить двір від прибудови «впритул до вікна».

Практичний приклад перший — відновлення зруйнованої секції на Салтівці. Власники хочуть «як було», девелопер пропонує надбудувати два поверхи «заодно», сусіди вимагають укриття, а охоронці спадщини нагадують, що поруч може бути об’єкт обліку. Головний архітектор і його відділи мають звести ці вимоги в умови: висота, відступи, червоні лінії, інсоляція, паркінг, доступність. Якщо умови розмиті, через рік з’являється «монстр», який уже стоїть і який майже неможливо знести.

Другий приклад — пам’ятка після прямого влучання. Держпром у жовтні 2024 року отримав важкі пошкодження від керованої авіабомби. Тут департамент працює вже не як «оформлювач дозволів», а як координатор між реставраторами, Мінкультом, містом і міжнародними партнерами. Потрібні фіксація стану, 3D-сканування, консервація, охоронні зони, заборона хаотичного «лагодження» пластиком. Третій приклад — побутовий: людина хоче засклити балкон на історичній вулиці або змінити колір фасаду. Саме паспорт опорядження фасаду відсікає самодіяльність, яка за п’ять років з’їдає цілий квартал.

Типова помилка мешканців — чекати від головного архітектора миттєвого знесення незаконної прибудови. Знесення — компетенція інспекції ДАБК / органів держнагляду та суду. Архітектор задає правила гри, але не є ані поліцією, ані прокурором. Інша пастка — сприймати усні «обіцянки на нараді» як дозвіл. Юридичну силу мають умови, обмеження, містобудівна документація і рішення ради. У 2026 році, коли частина міста досі живе в режимі термінових ремонтів після нічних атак, спокуса обійти процедуру «бо треба швидко» особливо велика. Саме тут посада або тримає каркас законності, або здає його під тиском швидкості.

Емоційно ця робота важка. Архітекторка Ольга Клейтман після відставки Поліванової прямо назвала її «собачою»: чесна людина отримує удари і від влади, і від громади. У нашій практиці спостереження за харківськими конфліктами це підтверджується щоразу, коли збігаються три сили — політичне замовлення мера, інтерес забудовника і гнів двору. Головний архітектор стоїть у точці перетину. Якщо він лише «підписує те, що спустили згори», місто втрачає обличчя. Якщо лише «служить активістам», зупиняється відновлення. Баланс і є змістом посади.

Коротка історія посади: від Андрія Тона до воєнного Харкова

Міського архітектора Харків отримав у 1837 році. Першим став Андрій Андрійович Тон — автор храмових проєктів і той, хто завершував дзвіницю Успенського собору. Це був час, коли архітектор міста одночасно був інженером мостів, наглядачем брукування і людиною, яка особисто відповідала за те, щоб нова будівля не зламала вулицю. Губернський архітектор з’явився ще раніше: від 1765 року відомий Авраам Вільянов, з 1775-го — Петро Ярославський.

На межі XIX–XX століть посада вже формувала той Харків, який ми впізнаємо на листівках. Борис Покровський проєктував громадські й приватні будинки, зокрема бурсу і караїмську кенасу. Сергій Загоскін у 1880-х узяв помічником учня Василя Кричевського — майбутнього класика українського архітектурного модерну і автора герба УНР. Борис Корнієнко залишив театри й прибуткові будинки. Це важливий урок для 2026-го: головний архітектор не обов’язково малює кожну споруду сам, але задає культуру якості. Якщо культура падає, місто за десять років набирає випадкових коробок.

Радянський період змінив масштаб. Олександр Касьянов після 1943-го працював над сквером Перемоги і «Дзеркальним струменем». Петро Шпара у 1955–1965 роках брав участь у генплані й масивах — Селекційна станція, Салтівка, Павлове Поле. Ігор Алфьоров (1965–1975) теж працював із генпланом. Саме тоді Харків став містом великих житлових хвиль: швидко, типово, з розрахунком на промисловий ріст. Салтівка, яку сьогодні так боляче б’ють ракети й КАБи, — прямий спадок тієї логіки «багато квадратів за короткий цикл».

Після 1991 року посада опинилася між ринком землі й слабким контролем. Юрій Шкодовський (1994–2001) і Віктор Бобровський (2001–2006) працювали вже в іншій економіці: з’явилися приватний девелопер, зміна цільового призначення, тиск на парки й охоронні зони. Далі почалася найдовша персональна епоха — Чечельницький і Поліванова. Історична дуга тут проста й жорстка: від майстра, який особисто добудовує дзвіницю, до чиновника, який підписує умови для веж і ТРЦ. У 2026 році місто знову потребує гібрида цих ролей — і технічного ока XIX століття, і стратегічного мислення післявоєнної Європи.

Окремо варто пам’ятати єпархіальних архітекторів 1862–1918 років: Данилов, Нємкін, Володимир Покровський. Вони формували сакральний силует, який потім то ігнорували, то намагалися «доповнити» новими храмами в тісних дворах. Конфлікт навколо церкви Жон Мироносиць у 2013–2015 роках показав, що релігійна споруда в центрі Харкова більше не є автоматично безконфліктною. Головний архітектор XXI століття не може ховатися за формулою «це ж храм». Він зобов’язаний рахувати дерева, вікна сусідів і охоронний статус кварталу так само суворо, як несучу здатність ґрунту.

Два десятиліття Чечельницького і Поліванової: як формувався недовіра

Сергій Георгійович Чечельницький, народжений 1953 року в Харкові, очолив департамент 2006-го. Заслужений архітектор, голова обласної організації Національної спілки архітекторів — статус був солідний. Громада критикувала його за ставлення до історичної тканини і за конкурси, які виглядали заздалегідь вирішеними. Символом став проєкт 86-метрової колони з янголом на майдані Свободи у 2017-му: після протестів і судів ідею відхилили, згодом з’явився сухий фонтан. Люди запам’ятали не «небо і вертикаль», а відчуття, що місто можуть перекроїти без них.

У червні 2017 року Печерський суд відсторонив Чечельницького в межах справи про так звану кооперативну схему виділення міської землі. Частину епізодів пізніше закривали за давністю, проте політичний ефект був миттєвий: довіра до посади впала. Наступницею стала Тетяна Олексіївна Поліванова (нар. 1960), кандидатка архітектури, членкиня НСАУ. Вона заступила після конкурсу наприкінці січня 2018-го / з 5 лютого 2019-го як директорка департаменту. Обидва були пов’язані з бюро AROF. Саме ця зв’язка породила стійке підозріння: головний архітектор і вигодонабувач міських замовлень — занадто близькі ролі для одного кола.

Поліванову асоціюють із великими публічними реконструкціями — зоопарк, елементи саду Шевченка, аерокосмічний проспект. Частина харків’ян ці об’єкти любить і ними користується. Інша частина бачить у них стиль «дорогого благоустрою» без глибокої роботи з дворами, транспортом і дрібною історичною забудовою. Після 24 лютого 2022 року головна архітекторка виїхала з міста (у публічних оцінках антикорупційних організацій ішлося про Італію) і фактично не виконувала обов’язки близько трьох років. Зарплату, за тими ж оцінками, не отримувала орієнтовно з середини 2022-го. Місто воювало й латало дахи без живого керівника профільного департаменту.

Вибух невдоволення настав у лютому–березні 2025-го. Акції проти забудови біля гуртожитку «Гігант» на вулиці Григорія Сковороди — пам’ятки архітектури, пов’язаної з NTU «ХПІ» — зібрали вимогу звільнити Поліванову. 4 березня мер підписав розпорядження. Речниця міськради факт підтвердила, не розкриваючи формулювання причини. Для посади це був не кадровий епізод, а публічне визнання: система, у якій головний архітектор може роками бути відсутнім, а рішення все одно «йдуть», є небезпечною. У 2026 році цей урок ще не закритий. Новий керівник успадкував не чистий стіл, а архів конфліктів, недовіру до конкурсів і очікування, що «тепер точно буде інакше».

Призначення без конкурсу: юридична можливість і політична ціна

Розпорядження мера прямо фіксує формулу: Коротовських призначений «без конкурсного відбору» до переможця конкурсу або до граничного строку після воєнного стану. Це не винахід Харкова. Воєнне законодавство дозволяє швидко закривати вакансії критичних служб. Питання в іншому. Напередодні призначення архітектори, урбаністи й громадські організації оприлюднили маніфест: Харків роками був «заручником кланової системи», тож наступника треба обирати відкрито, з публічною візією. Конкурс не відбувся.

Архітекторка Ольга Клейтман, яка підтримувала звільнення попередниці, пізніше зауважила: без конкурсу новий архітектор не зміг публічно захистити своє бачення і виглядає людиною, призначеною мером під конкретні завдання. Урбаніст Павло Храмов, співавтор маніфесту, наголошував, що вимога була мінімальною — дотримати процедуру, не ховаючись за воєнним станом. Коротовських у коментарі регіональним журналістам сказав інше: «Харків потребує змін. В області уже все налагодили. Конкурс після завершення військового стану обов’язково відбудеться».

Практичний нюанс, який часто гублять у дискусії. Відкритий конкурс у прифронтовому місті 2025 року мав би ризики: частина сильних архітекторів виїхала, частина на фронті, журі легко звинуватити в політичній залежності, а вакансія не могла залишатися порожньою ще пів року посеред ударів по житлу. Інший ризик — зворотний: тимчасове призначення має звичку ставати постійним. Саме тому формулювання «до переможця конкурсу» треба читати як публічний борг влади, а не як дріб’язок у кадровому наказі.

У 2026 році цей борг ще не погашений. Воєнний стан триває, конкурс не проведений, Коротовських уже не «людина на три тижні», а керівник із річним стажем міської посади. Для мешканця це означає просту річ: оцінювати треба не лише спосіб входу, а якість виходу — чи з’явилися прозорі умови забудови, чи зупиняють червоні лінії самозахоплення, чи чути громадські слухання. Депутатка Ірина Гончарова після публікації розпорядження назвала нового архітектора «цілком притомним» і заявила про готовність співпрацювати в питаннях пам’яток. Це стриманий, але важливий сигнал ізсередини ради: частина депутатського корпусу готова дати кредит довіри під конкретні дії, а не під біографію.

Підводний камінь для будь-якого наступника той самий. Якщо після війни конкурс таки оголосять, нинішній керівник може або виграти його чесно, або стати «тимчасовим, якого замінили». Якщо конкурс знову обійдуть, недовіра 2017 і 2025 років просто переїде в наступний цикл. Посада головного архітектора Харкова вже довела, що персональна лояльність меру не замінює легітимності в очах цеху.

Візія відновлення: п’ятиповерхівки, генплан і «місто в місті»

У першому великому інтерв’ю після призначення Коротовських окреслив ієрархію, яка для прифронтового міста логічніша за будь-який архітектурний маніфест. Спочатку — життєзабезпечення: тепло, вода, газ, світло. Потім — лікарні, соціальні служби, ЦНАПи. Далі — освіта і споруди подвійного призначення: сьогодні підземна школа, завтра — укриття, коворкінг або зала для громади. Лише на цьому каркасі можна говорити про силует, озеленення й «європейські двори».

Найцитованіша теза стосується висотності. За його словами, немає сенсу повертатися до дев’яти- й десятиповерхівок як до норми; орієнтир — максимум п’ять поверхів, великі двори, підземний паркінг, обслуговування кварталу. Це різкий розрив із салтівською логікою 1970-х і з девелоперською логікою 2000-х, де висота продавала «види з вікна». Практичний ризик: п’ятиповерхівка на гектар дає менше квартир, тож або місто розповзається в поля, або треба ущільнювати розумно — без веж, але з якісним першим поверхом і транзитом. Якщо цього не прорахувати, гасло «як у Європі» обернеться або дефіцитом житла, або новою хвилею хаотичних котеджів у Пісочині й Олексіївці.

Окремо він говорив про Барабашово. Великі торгові майданчики всередині міста вважає застарілими після того, як торгівля пішла в онлайн; місце таким комплексам — за межею щільної забудови. На території ринку обговорюють «місто в місті» з власною інфраструктурою, соціальною сферою і сучасними технологіями — у зв’язці з напрацюваннями фонду Нормана Фостера. Німецьке фінансування розробки генплану (публічно озвучували орієнтир близько 1 мільйона євро) зробило міжнародну візію частиною місцевого порядку денного. Але генплан не замінює департамент. Фостерівська рамка може намалювати екологію, транспорт і науковий парк; містобудівні умови все одно підписують у Харкові.

Щодо укриттів позиція жорстка: зі старих підвалів «на сто відсотків безпечного» не зробити, особливо після авіабомб. Потрібні окремі споруди на групу будинків чи мікрорайон, без ілюзії повного «ізраїльського» підземного міста, яке в харківських ґрунтах і щільній історичній забудові технічно не збирається як єдина мережа переходів. Це твереза теза. Її підводний камінь — гроші й земля. Споруда подвійного призначення коштує як повноцінний громадський будинок. Якщо її «оптимізують» до чергового підвалу з табличкою, риторика розійдеться з виживанням.

У 2026 році ці слова вже перевіряються практикою: підземні школи, точкові ремонти після чергових нічних ударів, суперечки про те, чи відновлювати панельну секцію в старих габаритах. Коротовських декларує місто «високотехнологічне, зі збереженою культурною спадщиною» і обіцяє діалог із громадськістю, посилаючись на обласний досвід. Перевірка одна: чи з’являються протоколи обговорень до того, як на паркані виростає паспорт об’єкта, а не після першого пікету.

Як мешканцю взаємодіяти з департаментом і не втратити двір

Департамент — не музей і не пресслужба. Його робоча адреса: майдан Павлівський, 4, кабінет 301. Приймальня: 760-74-78. Графік виконавчих органів ради — п’ять робочих днів, у п’ятницю коротший день. Послуги, які найчастіше потрібні людям, прозаїчні: містобудівні умови й обмеження, будівельний паспорт ділянки, паспорт опорядження фасаду, адресація. Частина йде через ЦНАП, і це правильно: жива черга «до самого архітектора» не масштабується на місто-мільйонник.

Кейс перший. Сусіди бачать, що на прибудинковій території копають котлован «під магазин». Перший крок — кадастр і публічна містобудівна документація, другий — запит, чи видані умови, третій — фіксація робіт і звернення до інспекції. Якщо почати з пікету без документів, забудовник покаже папір, і протест здується. Кейс другий. Після влучання в секцію ОСББ хоче відновити будинок і «заодно» надбудувати мансарду. Тут головний архітектор — союзник лише якщо мансарда вписується у висотний регламент і не вбиває інсоляцію сусідньої секції. Інакше надбудова стане новим конфліктом поверх старого болю.

Кейс третій. Власник історичного будинку міняє столярку на дешевий пластик «бо вибило вибуховою хвилею». Зрозумілий імпульс. Але якщо вулиця має охоронний статус, хаотична заміна вікон за два роки вб’є фасад надійніше за уламки. Департамент може вимагати паспорт опорядження й консультувати щодо тимчасових захисних рішень. Типова помилка — вважати війну абсолютною індульгенцією на будь-яку самодіяльність. Війна пояснює швидкість, але не скасовує охоронного закону.

Ще один практичний нюанс 2026 року — цифрові сліди. Містобудівний кадастр і моніторинг мають фіксувати не лише «що дозволили», а й «що зруйнували». Без цього генплан малює майбутнє по мертвій карті. Мешканці можуть допомагати фіксацією: фото до/після, акти комісій, звернення з координатами. У нашій практиці найсильніші кейси захисту дворів починалися не з гасел, а з папки, де лежать витяг, схема червоних ліній і відповідь департаменту з вхідним номером.

Не варто також обожнювати або демонізувати одну особу. Заступники — Дмитро Юрченко як заступник головного архітектора, Наталія Гук на кадастрі, Наталія Артибаш на розпорядчих актах — тримають повсякденний конвеєр. Якщо «архітектор поганий», а відділ умов працює чітко, місто все одно отримує передбачувані правила. Якщо керівник дає вдалі інтерв’ю, а акти запізнюються на місяці, виграє той, хто будує швидше за папір. Дивіться на строки відповідей і на якість умов, не лише на прізвище в шапці сайту.

Яким має бути головний архітектор Харкова після 2026 року

Харків — місто короткої дистанції до кордону, конструктивістського держпромівського ядра, гігантських житлових хвиль і ринку, який сам став містом. Такому організму не підходить ані «головний художник фасадів», ані «технічний секретар мера». Потрібна людина, яка одночасно читає охоронний закон, розуміє логістику відновлення після КАБу і вміє сказати «ні» навіть зручному підряднику. Коротовських зайшов у цю роль з обласним бекграундом і з мандатом воєнного призначення. Рік роботи ще не дорівнює зміні парадигми, але вже задає тест.

Перший критерій — спадщина. Держпром, житлові масиви конструктивізму, купецькі вулиці, університетські корпуси не можуть бути розмінною монетою «швидкого ремонту». Цифрова фіксація, консервація, окремі регламенти для пошкоджених пам’яток — це мінімум. Другий критерій — житло. Якщо п’ятиповерхова норма залишиться гаслом, а на практиці знову вилізуть точкові вежі в розривах Салтівки, візія розсиплеться. Третій — участь людей. Слухання після затвердження макету — це театр. Слухання до видачі умов — це управління.

Четвертий критерій — чесність щодо конкурсу. Воєнний стан пояснює, чому 29 травня 2025-го не зібрали міжнародне журі. Він не пояснює, чому через рік публічно не затвердили хоча б дорожню карту майбутнього відбору: критерії, склад комісії, вимогу письмової візії. П’ятий — координація з областю. Коли міський і обласний архітектори різні люди, з’являється шанс розділити масштаби: місто займається щільною тканиною, область — поясом громад, логістикою відновлення сіл і промислових зон. Якщо документи роз’їдуться, інвестор і мешканець знову ходитимуть по колу між двома кабінетами.

Історія посади від Тона до Коротовських доводить одну річ. Харків завжди зростав стрибками: губернське місто, столиця радянської України, індустріальний гігант, університетський центр, прифронтова агломерація. Кожен стрибок лишав шар архітектури. Головний архітектор або зшиває шари, або кладе новий поверх старого, як лінолеум на паркет. У 2026 році ціна помилки вища, ніж у 2006-му: снаряд уже зробив «розчищення», і спокуса забудови на згарищі сильніша за спокусу точкового ущільнення мирних років.

Для початківця, який тільки розбирається в темі, достатньо запам’ятати формулу. Головний архітектор Харкова сьогодні — Антон Коротовських; орган — Департамент містобудування та архітектури; важіль — умови, кадастр, генплан і фасадні регламенти; головний політичний борг — відкритий конкурс після війни; головний професійний борг — не віддати відновлення міста під випадкову висоту й випадковий пластик. Для просунутого читача формула довша: посада є точкою, де зустрічаються міжнародна візія фонду Фостера, інтерес місцевого девелопера, біль ОСББ після нічного удару і пам’ять про два десятиліття, коли прізвище архітектора стало синонімом конфлікту. Від того, чи витримає ця точка, залежить, чи залишиться Харків собою.